FANDOM


Довгий Антон Андрійович - довгожитель села Шрамківка.

Газета "Драбівщина" 09.07.2003 Edit

Дерево з глибоким корінням не боїться бурі. Ось так і рід людський загалом і життя окремо взятої людини, коли міцне здоров'я і сторічний рубіж по плечу. Переконайтеся в цьому на стор.3.

Володимир Щерба. Патріарх роду. Стежина довжиною в сто років Edit

Про Антона Андрійовича Довгого мені говорити легко, бо знаю його особисто щонайменше 60 років. А останнім часом, коли всі його ровесники відійшли у кращі світи і поспілкуватись йому ні з ким, нас зблизили часті зустрічі, бесіди про минуле, сучасне життя, людську моральність... Одного разу торкнулись і його поважногов віку.

- Та я такий як і всі, - він говорить голосно й енергійно, відчайдушно жестикулюючи руками, - тільки ніколи не намагався зробити із свого шлунка величезного лантуха, обтягнутого шкірою. По можливості намагався споживати те, що хочеться - значить так вимагає організм. Ніколи не переїдав, не напивався, а лише вживав вряди-годи на якесь свято, не палив цигарок! Що, сміятимуться? Обзиватимуть бабою, монахом, слабаком? Нехай сміються! Ті, хто сміється з тверезого тут, - на всі тридцять два шкіряться там, - він енергійно опускає правицю із вказівним пальцем до землі. - Багатьох таких весельчаків я знав. Та й ще одне: розумний не сміятиметься з тверезого!

Антон Андрійович у своїх судженнях категоричний і безкомпромісний, коли заходить мова про зло, про людську нерозважливість, про героїзацію п'яничок з їхнім вихвалянням кількістю випитого.

- А чим вихваляються? - Антон Андрійович сердито стукає ціпком об підлогу. - Тим, що випив сам пляшку горілки, а потім валявся, як свиня у баюрі? Або руки-ноги відморозив? І це людина? А на нього дивляться діти, думають, що так і треба, беруть приклад. І подивитись, до чого ми дійшли! У молодих сім'ях, розбещених горілкою народжуються дітки... А воно, як гілочка на хворому дереві, увесь свій вік чахне. А підросте і теж заведе сім'ю - з яким здоров'ям народяться вже його діти? Такий рід приречений на виродження і вимирання.

Антон Андрійович надовго задумується і я не наважуюсь перебити хід його думок, знаю: він розповість ще щось цікаве. А тим часом пригадую розказане ним раніше. Народився в селі Капустенцях, тепер Яготинського району, 11 липня 1903 року в сім'ї бідняка. З малих літ - у наймах. Закінчив чотири класи сільської школи. Перша світова війна. Перші повідомлення про загибель односельців і повернення скалічених. Життя поступово завертало у якісь невідомі сутички. А це манило, тягло, як солодка цукерка. Додому почали повертатись і здорові солдати. Дехто із зброєю.

Революція! Багатьом забажалося землі, хоч не знали, що з нею робити. А де взяти ту землю? Та у тих, у кого вона є! А самі не трудяться на ній! Немов все справедливо. Закрутилось... І той вихор підхопив Антона Довгого та його ровесників, поніс у сподівання на краще майбутнє. Повірили молодими сердцями прибулим у село агітаторам, зримо бачили те прекрасне, у якому житимуть. Радянська влада наказує відбирати хліб у селян? Відберем - це ж у куркулів! Це ж для голодуючих робітників! Селяни дістають приховану зброю і ночами налітають на волосне правління, знищують списки на викачування хліба. Партія пояснює: це вороги народу! Комсомольці теж озброюються за допомогою партячейки, ночами чергують вулицями села. Лунають постріли, ллється кров. А вдень вітаються, не відаючи того, що вночі могли один одного прошити кулями.

Життя відрахувало роки і Антон Андрійович відслужив у армії, став командиром запасу, одружився з красунею Настенькою. Молода сім'я перебралась у Шрамківку. Влаштувався працювати на цукрозавод. Вступив у партію. А тут розпочалася колективізація. За партійним набором був посланий у сусіднє село Кононівку головою сільської ради.

Антон Андрійович, ніби вгадавши про що я можу запитати, продовжує свою розповідь: - Коли у райпарткомі затверджували головою сільради, сказали: "Дивись там! Село пристанційне, неспокійне, та й Чикаленко там залишив по собі спогади... Ти повинен все зробити, щоб люди забули!"

А хто такий Чикаленко? Не знав. Ну що ж? Розпитаємо в селі.

Одного разу приходить з райпарткому розпорядження. А в ньому написано, щоб партячейка та сільська рада склали списки на тридцять сімей куркулів, яких потрібно виселити з села. Сиділи, думали-гадали. Ніяк тридцять сімей не набирається, - Антон Андрійович на мить задумується і продовжує вже тихим, сумним голосом: - Отоді вперше закралася у сердце тривога - чому тридцять? Може в Кононівці немає жодного куркуля? А може село все куркульське? Чому ж тридцять? Що це за план до двору? Гуртом склали список. А в ньому - двадцять дев'ять прізвищ...

Викликали в Ковалівку, в райпартком. Нахваляються мене тридцятим дописати. За невиконання розпорядження вигнали з сільради. Але дали можливість виправдатись. Послали директором Кононівського цегельного заводу. Поки налагодив виробництво цегли для будівництва Тираспольського укріпленого району на кордоні з Румунією, а тут - голод. Глина копалась і возилась вручну. Цегла формувалась теж вручну. Робота важка, плани виробництва великі. А люди голодні, їх потрібно харчувати. А чим, коли хліба в їдальню не дають, хоч комори сусіднього "Заготзерна" тріщать від нього. Виділив із директорського фонду невелику суму грошей, купив на базарі. Відразу ж нагрянула комісія: - Хто дозволив? Що за хліб? А може він крадений? - Загримів у драбівську кутузку! Півроку просидів. Поки слідство йшло. Виправдали. Вийшов з допру з бородою та з купою вошей у ній. І вже без партійного квитка.

Антон Андрійович знову надовго задумується. А я з ранішніх розповідей вже знаю: розчарувався мій вчитель і співбесідник і в партії більшовиків, і в методах її роботи. Не просився знову до її лав, а при нагоді кидав енергійно одне слово: - Брехуни!

Пам'ятаю Антона Андрійовича десь відразу по війні. Працював він у школі вчителем військової підготовки, а пізніше - завгоспом. Пригадую, як із шрамківськими колгоспниками, присланими по наряду, спорудив шкільний сарай для зберігання палива. А одного разу, пасучи корову неподалік школи, бачу йде Антон Андрійович.

- Корову пасеш?

- Еге ж...

- Ось що. Знайди ще двох-трьох хлопців і підійдіть до мене. Діло є. Корова ніде не дінеться, - ніби випереджаючи мої заперечення, мовив.

Хлопців довго шукати не довелось. Вони тут же бовтались у ставку. Розмова була короткою:

- Беріть щітки і он відерця з фарбою, ходіть за мною, - Антон Андрійович повів нас у одну з класних кімнат, узяв щітку, мовив: - Дивіться, ледь-ледь вмочаєте, а потім гарно розтираєте на підлозі, не пропускаєте, бо підлога буде смугастою, але й фарби не наливайте. Бо не вистачить на всю підлогу! Добре розтирайте! Зрозуміло? Ану, починайте, я подивлюсь як у вас виходитиме. Мабуть, виходило, як і фарбування парт, стругання якихось рейок, шматочків дощок, що йшли на ремонт парт. Коли школа була підготовлена, нас нагородили путівками у піонертабір, в село Ковалівку. Першого вересня ми, горді за зроблене нами, прийшли до сяючої чистотою школи, і тут нам вручили комплекти підручників, по десятку зошитів і по п'ятеро пер. Не забув Антон Андрійович своїх помічників!

Час минув. До школи почали приходити молоді, освічені вчителі. Антон Андрійович перейшов працювати робітником на призаводський бурякопункт. Звідти й на пенсію пішов. Але ще довго брав участь у громадській роботі селища - і у різних комісіях селищної ради, і обирався до товариського суду, і на селищних зборах виступав, картаючи керівників за промахи в роботі.

І ось Антону Андрійовичу сто. До нього в стареньку хату, в якій порядкує донька, поз'їздились сини, внучки, зяті, правнуки. Вітають патріарха роду, бажають йому доброго здоров'я на ще багато років. До побажань рідних приєднуємось і ми: - Здоров'я Вам, Антоне Андрійовичу! Живіть ще багато років, розповідайте нинішнім молодим як потрібно розраховувати сили, щоб вистачило їх якнайдовше.

Володимир Щерба.

Редакція газети "Драбівщина" приєднується до щирих побажань патріарху роду А.А. Довгому. А заодно вітає й автора цього матеріалу Володимира Павловича Щербу, нашого колишнього працівника теж з днем народження, яке він відзначатиме завтра. Побажання напрошується саме: тримати курс на 100-річний рубіж героя його розповіді. І ніяк не менше!

  • газета Драбівщина. 09.07.2003.

Ad blocker interference detected!


Wikia is a free-to-use site that makes money from advertising. We have a modified experience for viewers using ad blockers

Wikia is not accessible if you’ve made further modifications. Remove the custom ad blocker rule(s) and the page will load as expected.